Я помру від застуди

Я помру від застуди, наш лазарет

Перебазують кудись на південь

І фронт котитиметься вперед

І саме почнеться квітень

І розсипатиметься пустота

Між свіжого шрифту воєнних звісток

Мов цукор, спакований на свята

Руками київських гімназисток

У флягах чорнітиме домашнє вино

І тільки сестра із темного мороку

Подивиться холодно за вікно

Знайшовши під подушкою рештки морфію

♪

І, повернувшись, їй услід

Я скажу: "Знаєш, сестричко

Все одно нікому крім нас не болить

Від наших з тобою шкідливих звичок

Бо все, сестричко, що є між нас

І чого між нами, сестричко, немає

Немає імен і немає назв

Взагалі нічого немає

Просто збиваючись у цьому диму

Серце, з яким я живу роками

Не зупинилось лише тому

Що по ньому били весь час кулаками!"

♪

Аж якось улітку, вганяючи в стрес

Душі, зіпсовані марафетом

До палати зайде Червоний Хрест

На чолі з моїм президентом

І лікар, сховавши папери в стіл

Про щось говоритиме не до речі

І густо лежатиме окопний пил

На сірому президентському френчі

Коли ж, виходячи, ніби зі сну

Й дивлячись в небо — тепле й зелене

Перш ніж знову піти на свою війну

Він повернеться раптом до мене

І забувши нараз, що іти пора

"Невже той самий?" — спитає в конвою

І лікар розгубиться, а сестра

Ствердно кивне головою